Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтосьспіває... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий,гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався ввисокім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такогосвіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лицепрояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалосьнемов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав він, — та йпішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна їїбриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито,заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — і зжита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка,знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчанапольовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, частозапечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька,кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високимзеленим житом, — вона здавалася русалкою...

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну,бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широкорозкривши здивовані очі...

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на йоговеселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її кращерозглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовимиквітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного,аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучконаливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам.огонь говорив ними...Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенькаприкритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з