Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.
— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.
— Хіба се твій хліб?
— Не чий же... А що?..
— Цур тобі, як мене злякав!.. —та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...
— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.
— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така?чого тобі тут треба?.. — Чут-но — аж дух спира йому в грудях од кожногослова.
— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохиличком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшласюди, бо недалечке живу... А ти хто?
— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. —Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу — хто я...
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та йпомчалася буйними житами... Далі — вискочила на зелену луку, щокрасувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво,почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудкона згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правоюрукою: «сюди, мов!» —та наче мана яка, спустилася вниз— і скрилася загорою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима —мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голоссвіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та