Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись,куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленілито там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішніквітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли.чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці,задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав упам'яті їх дочок, — та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, — та вседумав та думав... А в серці — почував він — прокидалось щось невідоме,чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й,хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіванийсум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за щозачепитися— так і ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка,червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин,уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його ажмороз пішов поза спиною... «Оце так — промовив він уголос. — Чи нездурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а яблукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придавходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка