— Що ти зараз сподіваєшся побачити? — запитав сухорлявий.

Він ступав широко, вимахуючи цибатими ногами, але стопи ставив з якоюсь особливою м’якістю, котра вмить нагадала Гаґові незрівнянну ходу Гепарда.

— Не можу знати, пане офіцере, — відповів Гаґ.

— Називай мене Корнієм, — сказав сухорлявий.

— Зрозуміло, пане Корнію.

— Просто — Корній…

— Так точно… Корній.

Коридор непомітно перетворився на сходи, які вели вниз плавною широкою спіраллю.

— Отже, ти не проти того, щоб опинитися на іншій планеті?

— Спробую впоратися, Корнію.

Вони майже бігли вниз сходами.

— Зараз ми знаходимось у шпиталі, — казав Корній. — За його стінами ти побачиш багато несподіваного, навіть страшного. Але врахуй, тут ти в цілковитій безпеці. Які б дивні речі ти не побачив, вони не можуть загрожувати тобі й не можуть вчинити шкоди. Ти мене розумієш?

— Так, Корнію, — сказав Гаґ і знову дозволив собі усміхнутись.

— Постарайся сам розібратися, що до чого, — продовжував Корній. — Якщо чогось не розумієш — обов’язково запитуй. Відповідям можеш вірити. Тут не брешуть.

— Слухаюсь… — відповідав Гаґ із найсерйознішим виглядом.

Тут нескінченні сходи закінчилися, і вони вилетіли в широкий світлий зал із прозорою передньою стіною, за якою було повно зелені, жовтів пісок доріжок, виблискували на сонці химерні металеві конструкції. Кілька чоловіків у яскравому і, відверто скажемо, легковажному одязі гомоніли про щось посеред залу. І голоси їхні личили їхньому одягу — невимушені, голосні до непристойності. І раптом вони разом замовкли, неначе їх хтось вимкнув. Гаґ помітив, що всі вони дивляться на нього… Ні, не на нього. На Корнія. Усмішки сповзали з облич, обличчя застигали, погляди опускались — і от уже ніхто більше не дивиться на Корнія, взагалі ніхто більше не дивиться в їхній бік, а Корній знай собі йде мимо них у цілковитій тиші, немов нічого цього і не помітивши.