Він затягнувся, примруживши очі, й відразу ж надсадно закашлявся, весь посинів, засмикався, з-під пов’язки на щоку виповзла крапля крові й застигла. Наче смола. Гепард, не обертаючись, простягнув до мене через плече руку і клацнув пальцями. Я зірвав з пояса флягу, подав. Барон зробив кілька ковтків, і йому ніби полегшало. Двоє інших поранених лежали нерухомо — чи то вони спали, чи то вже відійшли. Санітари дивилися на нас боязко. Не дивилися навіть, а так, позирали.

— Чудово… — мовив барон Треґґ, повертаючи флягу. — Скільки в тебе людей?

— Чотири десятки, — відповів Гепард. — Флягу залиш… Залиш собі.

— Сорок… Сорок Бійцівських Котів…

— Котенят, — сказав Гепард. — На жаль… Але ми зробимо все, що зможемо.

Барон дивився на нього з-під обсмалених брів. В його очах була мука.

— Слухай, хоробрий брате, — сказав він. — У мене нікого не лишилося. Я відступаю від самого перевалу, три доби. Безперервні бої. Щуроїди пруть на бронеходах. Я спалив штук двадцять. Останні два — вчора… тут, біля самої околиці… побачиш. Цей штаб-майор… дурень і боягуз… старий мотлох… Я його хотів був застрелити, та жодного патрона не лишилося. Уявляєш? Жодного патрона! Ховався в селі зі своїми дикобразами і дивився, як нас випалюють одного за другим… Про що це я? Ага! Де бригада Гаґріда? Рація на друзки… Останнє: «Тримайтеся, бригада Гаґріда на підході…» Слухай, сигарету… І повідом у штаб, що вісімнадцятого окремого більше нема.

Барон уже марив. Скажені очі його помутніли, язик ледве ворушився. Він упав навзнак і говорив, говорив, бурмотів, хрипів, а його скрючені пальці неспокійно нишпорили довкола, чіпляючись то за краї циновки, то за комбінезон. Потім він раптом затих на півслові, і Гепард піднявся.

Він повільно витяг сигарету, не зводячи очей із закинутого обличчя, клацнув запальничкою, потім нахилився і поклав портсигар разом із запальничкою біля чорних пальців, і пальці жадібно вчепились у портсигар і стиснули його, а Гепард, не кажучи ні слова, повернувся, і ми рушили далі.