Кисло мені стало від усього цього. Ох, була б моя воля — шарнув би я по всьому цьому збіговиську з кулемета… Я з надією поглянув на Гепарда, проте Гепард мовчав і тільки поводив своїм горбатим носом зліва направо і справа наліво.

Ззаду почулися розлючені голоси, і я озирнувся. Під сходами крайньої хати сварилися два дикобрази. Не поділили вони між собою дерев’яне корито — кожен тяг до себе, кожен лаявся на чім світ стоїть, і по оцих-от я шарнув би з особливою насолодою. Гепард сказав мені:

— Приведи.

Я вмить підскочив до цих бовдурів, дулом автомата вперіщив по руках одного, вперіщив другого і, коли вони витріщилися на мене, випустивши своє корито, кивнув їм головою в бік Гепарда. Навіть не писнули. І обох відразу потом пройняло, як у лазні. Втираючись на ходу рукавами, вони підтюпцем підбігли до Гепарда і завмерли за два кроки перед ним нечупарними спітнілими купами. Гепард неквапно підняв тростину, примірився, наче у більярд грав, і врізав — просто по пиках, одному раз і другому раз, а потім глянув на них, на тварюк, і тільки промовив:

— Командира до мене. Швидко.

Ні, хлопці та дівчата. Все-таки Гепард явно не чекав, що все тут буде аж так погано. Звісно, добра чекати не доводилося. Якщо вже Бійцівських Котів кидають затикати прорив, то кожному зрозуміло: справи кепські. Але щоб отаке!.. У Гепарда навіть кінчик носа побілів.

Нарешті з’явився їхній командир. Витикнулася з-за хат, застібаючи на ходу кітель, довга заспана жердина в сірих бакенбардах. Років йому п’ятдесят, не менше. Ніс червоний, весь у прожилках, залатане пальцями пенсне, яке носили штабні тієї війни, на довгому підборідді — мокрі крихти жувального тютюну. Відрекомендувався він нам штаб-майором і спробував перейти з Гепардом на «ти».

Та де там! Гепард такого морозу на нього напустив, що він якось аж ростом зменшився: спершу був на півголови довший, а через хвилину глип — зміїне молоко! — він уже знизу вгору на Гепарда дивиться, сивенький такий дідусь середнього зросту.