Проте майже ніхто не знає, що кир Аврам, окрім двох згаданих синів, мав ще й приймака, якщо можна його так назвати. У того третього сина — чи то пак приймака — не було матері, бо Бранкович виліпив його з болота, а для того, щоб розбудити хлопця і вдихнути в нього життя, відчитав над ним сороковий псалом. Коли він дійшов до слів: «Довго чекав я на Господа, і Він прихилився до мене, і благання моє Він почув. Витяг мене Він із згубної ями, із багна болотистого, і поставив на скелі ноги мої, і зміцнив мої стопи...», тричі задзвонили дзвони на церкві в Далі, хлопець випростався і промовив:

— Коли задзвонило вперше, я був у Індії, другі дзвони почув у Ліпідії, а з третіми ввійшов у своє тіло... Тоді Бранкович зав'язав йому волосся Соломоновим вузлом, вплів у косицю ложку з глоду, призначив ім'я Петкутин і випустив у світ. А сам одягнув собі на шию мотузок з каменем і відстояв так літургію на середпісну неділю.

Щоб все було, як у людей, батькові, звичайно ж, треба було вкласти в груди Петкутина і смерть. Цей зародок кінця, ця мала і ще неповнолітня Петкутинова смерть була спершу боязкою і недолугою, невибагливою в їжі та хирлявою в членах. Але вже й тоді вона безмежно раділа, що Петкутин росте, а ріс він так швидко, що в його мережаних рукавах скоро змогли б літати птахи. Незабаром смерть Петкутина стала швидшою і розумнішою за нього, та й небезпеку помічала раніше, ніж він. А потім ніби зустріла суперницю, про яку ще йтиме мова. Вона стала нетерплячою, ревнивою і привертала до себе увагу в той спосіб, що викликала у Петкутина сверблячку на коліні. Коли він шкрябав те коліно, його ніготь виписував на шкірі букви, які можна було прочитати. Так вони розмовляли. Особливо не терпіла смерть хвороб Петкутина. А батько змушений був наділити Петкутина і хворобою, щоб він якнайбільше був подібний до живих створінь, бо хвороби для живих — то свого роду очі. Бранкович подбав про те, щоб хвороба Петкутина була якомога невиннішою, і нагородив його квітковою лихоманкою, тою, що приходить навесні, коли трави колосяться, а квіти засівають воду й вітер своїм пилом.