— Не забивай мені баки! — заперечив Бругу. — Селяни так не їздять. А кінь напевно не з ферми. Хіба не чуєш? Він чудово виїжджений, вишколений. Та й вершник дуже вправний. Кажу тобі, Шасто: це тархан. Тільки не на бойовому жеребці — той ступав би легше, а на породистій кобилі.

— Гм, не знаю, хто це, але зараз він зупинився, — зауважив Шаста.

— Так, — підтвердив Бругу. — І чого б йому робити зупинку якраз тоді, коли й ми стали? Шасто, хлопче, по-моєму, хтось нас пасе.

– І що робити? — прошепотів Шаста. — Думаєш, він також нас помітив, як ми його?

— Ні, тут нічого не видно, а коли занишкнемо, то й не почує, — відповів кінь. — Дивись-но: хмара суне. Зараз вона закриє місяць і ми тихенько спустимося до моря. Там, коли що, можна сховатись за дюнами.

Вони ще трішки почекали, а тоді дуже обережно стали сходити на берег.

Без місяця навколо зробилося темно хоч в око стрель. Вони нічого не бачили за два кроки перед собою. Шаста саме подумав: «Тут уже мали б бути дюни». Та наступної миті його серце шугнуло в п’яти: десь попереду у пітьмі пролунав протяжний рик. Від цього звуку кров стигла в жилах. Бругу крутнувся дзиґою і рвучко повернув назад.

— Що це? — вихопилося у Шасти.

— Леви! — не повертаючи голови, відповів Бругу.

Якийсь час було чути лише, як копита відбивали галоп. Далі Бругу із плюскотом влетів у воду, перетнув широку плитку заводь і лише на протилежному березі нарешті спинився. Шаста побачив, що кінь весь укрився потом і тремтів як осиковий лист.

— У воді вони загублять наш слід, — важко відсапнув Бругу, коли врешті зміг говорити. — Тепер можна трохи збавити хід.

Щойно вони рушили, кінь заговорив знову:

— Шасто, мені страшенно соромно. Я дав драпака як остання безсловесна калорменська конячка. Гай-гай, у той момент я взагалі забув, що маю дар мови. Мене не лякають мечі, списи, стріли, але ці звірі… досить почути їх рик, як утрачаєш голову. Добре, їдьмо далі.