Та не встиг він це сказати, як рик пролунав зовсім близенько, десь із боку лісу, і кінь знову зірвався у галоп.

– Їх там два, — ледве вимовив Бругу.

Вони з усіх сил гнали вперед. Левів більше не було чутно. Та ось Шаста стрепенувся:

— Слухай! Той кінь зараз побіч нас. Зовсім близько, можна поцілити каменем.

— Дуж-же добр-ре, — прохрипів Бругу. — Тархан… має меча… він розправиться з левами… це порятунок.

— Але ж Бругу, — вигукнув Шаста, — хіба не все одно — зжеруть нас леви чи схопить тархан? З дощу та під ринву! Мене напевно повісять за крадіж.

Річ у тім, що Шаста ніколи не бачив живих левів, і тому вони не викликали у нього такого страху, як у Бругу. А кінь добре знав, що це таке.

Бругу щось прохрипів замість відповіді, але все-таки повернув праворуч, у бік моря. Скидалося на те, що другий кінь також подався вбік, лишень ліворуч, отож за кілька хвилин відстань між ними зросла. Але тієї-то миті з одного, а далі з иншого боку донісся знайомий погрозливий рик. Знову леви! Коні злякано сахнулись і знову зійшлися докупи. Тепер вони мчали майже грива у гриву. Але леви не відставали. Вони були зовсім близько і завиграшки витримували шалений темп галопу. Тим часом хмара відступила і виглянув місяць. Стало видно як удень. Коні були тепер так близенько, що вершники трохи не зачіпали одне одного коліньми, як на перегонах. Бругу згодом казав, що у Калормені йому ніколи не доводилося бачити ліпших змагань.

Шаста подумки уже прощався зі світом. Його хіба цікавило, чи леви роздеруть його відразу, а чи, може, ще побавляться, як кішка з мишкою. Водночас (як це иноді буває у найгостріші моменти) він усе помічав. Хлопець бачив, що инший вершник дуже маленький і стрункий, що на ньому лати, а від них навсібіч розсипаються місячні лелітки. Вершник сидів у сідлі мов улитий. І не мав бороди.