Тим часом перед ними з’явилася якась розлога просторінь, що вигравала поблисками під місяцем. Заки Шаста зметикував, що це, під кінськими копитами плюснула вода і хлопець відчув на губах смак соли. Вони опинилися у вузькій морській бухточці, що врізалась углиб суші. Коні попливли. Шасті вода сягала до колін. І в цю мить ззаду їх догнав грізний вуркотливий рик. Шаста обернувся і побачив розкошлану руду гриву розлюченого левиська. Звір зупинився перед водою, немов готувався стрибнути. Він був один. «Другий, певно, відстав», — подумав хлопець.

Та левові не хотілося лізти у воду, він походжав по березі і дивився їм услід. Коні, збившись докупи, доплили до середини бухточки, а звідси вже прозирав другий берег. Тархан досі не зронив жодного слова. «Зараз заговорить, — подумав Шаста, — от тільки пристанемо до берега. Що мені робити? Треба щось придумати».

І тут хлопець почув розмову.

— Ох, я падаю з ніг від утоми, — сказав один голос.

— Прикуси язика, Гвіно, май голову на плечах, — різко відказав инший.

«Я марю, — подумав Шаста, — инакше міг би заприсягтися, що той кінь також говорив».

Та ось коні копитами черкнули по дну і за хвилину вже видобулися на берег затоки. З боків та хвостів із дзюркотом стікала вода, а під копитами скрипіла берегова галька. На превеликий подив Шасти, тархан не виявляв бажання розпочинати розмову. Він навіть не глянув у бік Шасти, І навпаки, поспішав чимскоріш рушити далі. Але Бругу заступив дорогу.

– Іга-га! — радісно форкнув він. — Зачекайте! Я чув! Годі прикидатись, пані! Я чув. Ви — речиста нарнійська кобила, так само як я — нарнійський кінь.

— Ну і що ти зробиш, коли це так? — відтяв вершник, правицею намацуючи руків’я меча. І голос, цей дзвінкий голос розвіяв будь-які сумніви:

— Гей, та це дівчинка! — вигукнув Шаста.

— А тобі що до того? — не загаялась незнайомка. — Ти ж, бачу, невихований хлопчисько, може, навіть раб. Ти втік від свого пана, прихопивши його жеребця.