— Це ти так думаєш, — відказав Шаста.

— Він не злодій, юна тархіно, — озвався Бругу. — Зрештою, якщо говорити, хто кого поцупив, то це радше я потягнув його зі собою. Гаразд, але невже ти гадаєш, що я міг так спокійно пройти повз кобилу моєї раси? Очевидно, що ні.

– І теж так гадаю, — підтримала його кобила.

— А мені здається, що тобі ліпше тримати язика за зубами, Гвіно, — розсердилась дівчинка. — Тепер ми влипли в халепу через твоє базікання.

— У яку це халепу? — не витримав Шаста. — Можете забиратися звідси на всі чотири сторони. Ніхто вас не тримає.

— Тільки спробуйте, — гостро відказала дівчина.

– І чому ці люди так люблять зчиняти сварки? — звернувся Бругу до кобили. — Вперлися, як віслюки. Можна ж усе обговорити спокійно. Бачу, пані, що Ваша історія дуже подібна до моєї. Вас викрали ще лошатком і відтоді Ви весь час провели у калорменській неволі, так?

— Цілковита правда, пане, — тихо зітхнула кобила, тужно заиржавши.

– І втекли, так?

— Скажи йому, аби не пхався в чужі справи, — втрутилась дівчина.

— Ні, Аравіса, не скажу, — відповіла кобила, прищуливши вуха. — Я справді втекла, разом із тобою, Аравісо. Цей шляхетний румак нас не зрадить, я певна. Так, ми втекли і хочемо добратись до Нарнії.

– І ми також, — кивнув головою Бругу. — Ви, мабуть, уже здогадались. Та й що инакше можна подумати, коли хлопець, замість спати вдома, мчить кудись на бойовому коні, ледве тримаючись у сідлі: ясна річ, перед вами утікач. І тепер, шановна тархіно, Ви: сама, уночі, верхи, в обладунках, які напевно належать старшому братові… не хочете відповідати на прості питання і спалахуєте мов сірник, як тільки хтось робить спробу зав’язати з Вами розмову… гаразд, якщо це не викликає підозри, то назвіть мене безмозкою шкапою.