Iван Опанасович. Нє, то дурне дiло, я ото краще сала поїм:

Iван Опанасович жре сало i запива портвейном.

Сатана (з слiзьми в голосi). Ваня, ти хоч плану покури. (З надiєю лiзе до кишенi) Ось тут у мене є гаарний, диви як пахне — а-а-а-а. (Сатана з насолодою нюха план i крутить хвостом) Давай накуримося i пiдем якусь хуйню зробимо.

Iван Опанасович. Та я їбав його курить — вiд нього хуй не стоїть.

Сатана (плаче). А навiщо тобi щоб стояв?

Iван Опанасович. O! Як це навiщо? Заїбав!

Гриць. Блядь, де ж та Хуна подiлась? Казала вчора, що буде зi мною жить, а сама втекла.

Iван Опанасович. Та бiс їх зрозумiє тих Хун, оно, краще, вино стоїть — пий.

Всi випивають.

Сатана. Ваня, а може вона щас прийде, то ми Швецiю зробимо?

Iван Опанасович. Яку це швецiю?

Сатана (спокусливо). Ну, хе: Це коли один вафлями годує, а другий в жопу їбе — iнтєрєєсно!

Iван Опанасович. А ти що робить будеш?

Сатана. А я так подивлюсь.

Iван Опанасович. Нє, то не можна. Вона комусь розкаже, нам тодi всiм пiздєц. Скажуть «Iван Опанасович Харченко замiсть дисертацiю про Шевченка писать зробив в общєжитiї гнєздо разврата».

Сатана. Не скаже. Ми її вафлями нагодуєм, голову вiдрiжем i закинем до студентiв, та всi подумають, що то негри.

Iван Опанасович. Ууууу: Я на тих негрiв дивиться не можу. Чоорнi, а нааглi. Їде в автобусi i чита якусь книжку не по-нашому — хуй проссиш. Тiльки оченятами — зир, зир. А тьолок наших їбуть. Та, дура, пащеки пороззявляють i їдуть з ними в Африку чи якусь Гвiану йобану, а негру шо? Поїбав, надоїло, потiм їз'їв — i всi дiла. Вони своїх не так люблять їсти, як наших — наша баба потiє менше.