— Хто там? — пошепки спитав Кешка.

За дверми почулося скавчання. Кешка відкрив засув, прочинив двері. На площадці сиділо маленьке, димчатого кольору цуценя, воно тихо скавчало і благально дивилося на Кешку.

— Ти чиє? — знову пошепки спитав Кешка.

Цуценя підвелося на товсті лапи, наблизилося до Кешкн і тихенько дзявкнуло, немов хотіло сказати: «Можна?»

Кешка не міг допустити, щоб цуцик мерз на сходах.

— Іди, — обережно сказав він і ширше прочинив двері.

Цуценя просунуло в щілину товсті, мов надуті, боки, тріпнулося і почало обнюхувати мамині боти, Кещині калоші, віника в кутку. Потім воно хитро подивилося на Кешку і незграбно підстрибнуло одразу на чотирьох лапах. Але Кешці було не до гри. Він обмірковував, як би узаконити перебування цуцика в квартирі. Кешка вирішив почати з мами. Діло нехитре — узяти й спитати. Але так воно тільки здається. Кешка довго терся біля маминого стільця, нарешті, ніби між іншим, сказав:

— Мамо, а що, як нам з тобою цуценя завести?..

— А більше нічого? — не одриваючись від машинки, спитала мама.

— Ні, більше нічого… Розумієш, цуценя!.. Воно б нам кімнату стерегло…

Мама відклала костюм і подивилася Кешці у вічі. Син стояв з незалежним і байдужим виглядом.

— Де цуценя? — спитала мама.

— Цуценя?.. Яке цуценя?.. — Кешка вдавав, що не розуміє, а сам опустив очі і глянув під мамин стілець. Там сидів цуцик і крутив хвостом-бубликом. Він, мабуть, подумав, що вже все гаразд, весело дзявкнув і потягнув маму за спідницю… Мама виволокла його за шкірку з-під стільця, підняла високо і, надувши губи, сказала, як кажуть маленьким дітям:

— От ми які…

«Сподобався цуцик», — догадався Кешка. Але мама опустила цуценя на підлогу і з жалем похитала головою:

— Ні, Кешко, не проси… В одній кімнаті собаку тримати ніяк не можна.

— А ми в коридорі,— швиденько запропонував Кешка.