Мама знову похитала головою:

— Коридор спільний, сусіди не погодяться.

Кешка не хотів здаватися так відразу. Він пішов до тітки Люсі, до сусідки.

— Тьотю Люсю, можна мені в коридорі цуценя держати?

— Навіщо тобі цуценя? — Тітка Люся здвигнула плечима і глянула на дядька Борю. Дядько Боря, що прийшов у гості до тітки Люсі, забажав подивитися цуценя.

— Люблю собак… Це моя мрія — завести собаку, вівчарку або сенбернара.

А Кешка пішов до іншого сусіда — мовчазного шофера п’ятитонки Василя Михайловича.

— Василю Михайловичу, — постукав він. — Василю Михайловичу, можна мені цуценя в коридорі держати?

Височезний Василь Михайлович відчинив двері, заступив своєю широченною постаттю весь прохід.

— А путящий звір? — запитав він глухим басом.

Кешка задер голову — інакше на Василя Михайловича не можна було дивитися.

— Хороший, — кивнув він. — Пузатий і хвіст як колесо.

— Хвіст — це не доказ, — прогудів Василь Михайлович. — Пішли на оглядини…

Кешка побіг попереду, Василь Михайлович гупав важкими черевиками за ним.

В кімнаті у Кешки вже сиділи тітка Люся і дядько Боря.

— Собака — моя мрія, — казав дядько Боря, — особливо сенбернар.

Тітка Люся пестила цуцика і примовляла:

— Кусі, Мурзик, кусі… Ну-у, кусі,— і тикала цуценяті свій палець з червоним нігтем.

— І зовсім це не Мурзик, — образився Кешка за цуцика. — Це… це Пірат.

Василь Михайлович сів навпочіпки, оглянув собача.

— Такого звіра на вулицю викидати просто злочин, — нарешті сказав він. — Вівчарка чистої породи.

— Вівчарка — моя мрія, — знову сказав дядько Боря.

— Хай залишається, — погодилася тітка Люся, — аби не каляв… Дивись мені!.. — погрозила вона цуценяті. А він крутнув хвостом, — мовляв, згоден, і… пустив калюжу.

Мама засміялася, тітка Люся скривилася, дядько Боря раптом став протирати окуляри, а Василь Михайлович подивився на цуценя і, підморгнувши, сказав: