— Поклич Миколу Петровича, — наказала Людмилчина мати дочці. Людмилка щодуху побігла в парадне. Хлоп’ята стояли і недружелюбно поглядали їй услід.

«Тепер заберуть цуценя», — подумав Кешка.

Невдовзі у двір вийшла Людмилка разом з худорлявим чоловіком у макінтоші. Це був Людмилчин сусід, чи то артист, чи то інженер, діти точно не знали. Людмилка часто казала, що він дуже інтересний…

— Що тут діється? — спитав чоловік.

— Ваше цуценя, — відповіла Людмилчина мати. — Ми вчора скрізь обшукали, а воно ось де, цуценятко… Його оте чудовисько загризає.

— І зовсім не загризає,— поправив її Мишко. — Це вони граються… Піраті Горинич.

— Нічого собі компанія, — сердито пробурчав чоловік. — Який він вам Пірат?.. — Чоловік ступив уперед, і кіт не міг з ним сперечатися. Кіт відступив. А Людмилчин сусід підхопив цуценя на руки. Він гладив його і примовляв — Скривдили тебе, Валетику… От ми їм… — Потім обернувся до хлоп’ят: — Як ви ще його займатимете, вуха повідкручую!

Хазяїн цуцика і Людмилчина мати пішли до сходів. Людмилка показала хлопчакам язика.

Друзі посідали на соснову колоду.

Вуха в Кешки палали, ніби їх нам’яла чиясь груба рука.

Круглий Толик колупав ногою кору на поліні.

— Може, в піратів зіграємо… — запропонував він байдуже. Але грати в піратів у них відпала всяка охота.

Навпроти, на дровах, стояв Горинич. Здичавілий волоцюга-кіт сумно дивився на сходи, і його розм’якле на мить серце, мабуть, знову переповнювалося злістю.

— А в нього колись інше ім’я було, — сказав раптом Мишко, — Барсик… — І шанобливо додав: — Барс!..

ЧИЖІ

Сталося це так. Увечері прибіг Мишко. Він постукав, тому що побоювався Кещиної мами, постукав, просунув у двері голову, обвів кімнату очима і сказав:

— Кеш… Ти сам?

Кешка зіскочив з отоманки; він читав «Р. В. Р.».