Хлопчаки ходили по колодах біля самого берега. Людмилка сиділа на піску і піддражнювала:

— А далі дзуськи!.. А далі дзуськи!..

Хлопчаки не дуже прислухалися, що вона там кричить, і скоро їй набридло їх дражнити. Вона почала переплітати свої маленькі, завбільшки як мізинець, кіски. Налетів вітер, вирвав у неї з рук білу шовкову стрічку і поніс її до найдальших колод.

Людмилка заревла:

— Ой, моя стрічечка!.. Тепер мені буде від ма-ами!.. І все через вас!.. Чого мене на річку покликали?..

Ніхто Людмилку не кликав. Вона сама прийшла. Кешка бачив, що вітер ось-ось скине стрічку у воду. Крику буде на весь двір!..

Не довго думаючи, він плигнув на колоду, що лежала трохи далі, потім на другу. Добрався до стрічки: тільки нахилився, щоб її підхопити, як розійшлися колоди, і він провалився у воду. Якби Кешка не встиг своєчасно розставити руки, трапилося б непоправне лихо..

— Кешка потонув! — скрикнула Людмилка.

Толик, який почував себе на колодах дуже невпевнено, стрибнув на берег і шодуху припустив додому. Людмилка, завиваючи від стаху, мчала слідом..

— Мамо!.. Нікому не скажеш? — випалила вона, влітаючи у квартиру. — Кешка потону-у-ув!..

— Та ти що? — сплеснула руками Людмилчина мати, замкнула дочку на ключ, миттю вискочила на площадку і зацокала по східцях тонкими каблуками.

Кешка тим часом тримався за колоди, дригав ногами у воді, намагаючись закинути хоч одну нагору. Але чи то ботинки обважніли, чи сил у Кешки залишилось зовсім мало, — видертися йому не вдавалося. Хвилі підкидали сусідні колоди. Вони били Кешку по руках. Пальці терпнули. Плечі опускалися дедалі нижче. Вода вже лоскотала підборіддя. А над річкою спокійно кружляли чайки.

— Держись, Кешко!

Від огорожі, перестрибуючи через каміння, розмахуючи руками для рівноваги, мчав Мишко. За ним, хекаючи, котився Круглий Толик.

Мишко кричав: