Одного разу діти побачили, що над парканом височіє бетонна башта. Правда, не дуже висока. Через кілька днів над баштою виросли два цибаті підйомні крани. Робітники день і ніч плели по стінах башти сітку з товстого залізного пруття, оббивали стіни дошками. А крани виливали здоровенні діжки рідкого бетону на залізну сітку поміж дошками. Бетон тверднув. Башта спиналась вгору. Вона здіймалася величезна, сіра, без вікон, без дверей.
— Що ж з того буде? — ламали голову хлоп’ята. Здогадатися було трудно: ніхто з хлоп’ят зроду не бачив ще такої башти. Нарешті всі погодилися на тому, що за парканом будують атомну електростанцію. Це було дуже цікаво.
Якось увечері до Кешки в квартиру подзвонила двірничка тітка Настя.
— Не зачиняйте на ніч вікон, — попередила вона. — Вибух буде.
— Що, війна? — висунувся з-за мами Кешка. Але мама сердито тупнула ногою, а тітка Настя замахала руками.
— Що ти, господь з тобою!.. Такі слова говориш. Навіть подумати страшно. Вибух на будівництві буде. Он там, за огорожею.
Тітка Настя пішла, ще раз буркітливо нагадавши про те, щоб не зачиняли щільно вікон, бо шибки повилітають. А мама привела Кешку в кімнату і звеліла йому сісти на стілець.
— Кешко, дай слово честі, що не будеш стовбичити коло вікна.
Кешка не любив слово честі кидати на вітер. Слово честі — ніби клятва. А хіба легко людині спати, якщо за вікном станеться найсправжнісінький вибух? Кешка сопів, з благанням дивився на маму.
Мама не відступала.