— Кешко, дай слово честі.

Кешка глянув на маму якнайжалісніше. Не помоглося. Зітхнувши, він зрештою прошепотів:

— Гаразд… Чесне звичайне.

Не міг же він дати чесне-пречесне або чесне ленінське. Як-не-як — вибух.

Мама чергувала на заводі в нічну зміну. Поки вона збиралася, Кешка дихав рівно й глибоко, прикидався, що спить.

Але як тільки вона зачинила за собою двері, Кешка сів на отоманці.

За вікном тривожно деренчали трамваї. Голубе світло металося по кімнаті. Було моторошно. Люди за огорожею готували вибух.

Несподівано в передній пролунав дзвоник. Кешка зіскочив з отоманки, сунув ноги в мамині пантофлі, побіг відчиняти. Певно, мама щось забула.

— Це ти, мам?..

— Відчиняй, чого там! — пролунав на площадці Мишків голос. — Давай скоріше!

Кешка швидко розчинив двері, і до передпокою ввалився Мишко, в самих трусах, у ботинках на босу ногу. З Мишкових плечей звисала сіра байкова ковдра. До голого живота він притискав подушку.

— Ночувати до тебе. Щойно мама твоя заходила… Каже, нам удвох не так страшно буде.

Кешка почервонів, буркнув:

— А мені й не страшно зовсім. Заходь, разом на отоманці спатимемо.

— Ти лягай, а мені не можна, — заявив Мишко. — Мені треба коло вікна сидіти; мало що може статися.

Кешці теж необхідно було сидіти коло вікна, але він дав слово честі не злізати з постелі.

Мишко, закутавшись у ковдру, сів край вікна.

— Навколо башти темно, — повідомив він. — Людей не видно.

Кешка підстрибував на отоманці, намагався хоч так роздивитися, що діється коло башти. Зрештою він придумав: поскладав усі три подушки одну на одну, з боків підставив валики і виліз на цю хитку споруду. Башта бовваніла похмурим громаддям. Одвернувши від неї вузькі стріли, сторожко завмерли крани. Прожектори не світили, тільки червоняста лампочка ледве блимала, погойдуючись на вітрі.