— Намотуй більше… Вати не шкодуй…

Коли голова стала схожа на велику снігову грудомаху, він задоволено кивнув,

— Ось тепер нормально. Досить. — Раптом Мишко вдарив себе по забинтованій голові. — Стій! А може, на вулиці ще є поранені; може, комусь допомога потрібна?..

Хлопчаки підбігли до вікна.

Уже був світанок, блакитнувато-сірий, прозорий і дзвінкий. Двірники змітали з тротуарів скло у великі жерстяні совки. А башта, похмура бетонна башта, зникла.

Хлоп’ята стояли, роззявивши роти від здивування.

— Дощенту, — видихнув Мишко. — Навіть шматків не залишилося.

Наступного дня діти у дворі були приголомшені. Башта зникла. Атомна станція розсипалася майже у них на очах від звичайнісінького вибуху. Тут було над чим подумати. Забинтований Мишко похмуро прорікав:

— Як грохоне!.. Осколок як задзижчить!.. І рраз — прямо мені у скроню. Кешко, скажи…

Кешка весь час намагався сказати, що ніякий осколок не дзижчав, що Мишка, як він, Кешка, гадає, подряпано кусочком скла з кватирки. Але Мишко розповідав так переконливо і при цьому дивився на всіх з такою простодушною радістю і гордістю, що Кешка повірив. Можливо, й був осколок. Адже він під подушками борсався, міг не помітити. І Кешка, погоджуючись, кивав головою.

— Ага, прямо у скроню.

Діти заздрісно дивилися на забинтовану Мишкову голову, легенько торкалися пов’язки і співчутливо розпитували:

— Боляче?.. Дуже?..

Потім усі юрбою рушили до сірого паркану і приникли до широких щілин в дощатих воротях.

На будівельному майданчику було безлюдно. Немов підвівшись навшпиньки, тягнулися до небес баштові крани. Здавалося, вони ще не встигли отямитись, прийти до пам’яті. Дерев’яні підмостки, що оточували башту, було розібрано, і вони лежали тепер штабелями на землі. І ніяких слідів руйнування. Лише від самої башти залишився стирчати рівний круг заввишки метра півтора, неначе башту акуратно спиляли біля самого підніжжя. І було чисто. Мабуть, вибухом однесло всі уламки кудись далеко за місто.