Ні, це не був звичайний вибух.

— Подумайте, вогонь — до неба!.. — захлинався Мишко. — Я сам бачив, вона злетіла — і на порох!..

— Та невже!? — почувся раптом за спинами дітей густий бас.

Хлоп’ята відскочили від паркану. Проте нічого страшного не було. Біля воріт стояла зелена п’ятитонка, навантажена великими паперовими мішками з цементом. З кабіни виглядало широке смагляве обличчя шофера з чорними насупленими бровами.

— Василь Михайлович! — закричав Кешка. — Здрастуйте, Василю Михайловичу!.. Хлопці, не бійтеся — це Василь Михайлович, наш сусід.

— А це хто? — показав шофер на Мишка. — Що за опухало?

— Та це ж Мишко… Ви його бачили. Він же до мене приходить!

Василь Михайлович підозріло оглянув забинтовану Мишкову голову.

— Ну ти, друже, мастак брехати…

Мишко наїжився.

— Це я брешу, га?.. Висадили в повітря башту, кожен знає. Ми з Кешкою на власні очі бачили. — Мишко кивнув на зачинені ворота і вперто повторив — Навіть кусків не залишилося, все рознесло.

Василь Михайлович усміхнувся і похитав головою.

— А для чого, по-вашому, висаджувати її в повітря?.. Ні до чого це, вона величезні гроші коштує.

— А куди ж тоді вона поділася? — єхидно спитав Мишко. — Може, в землю пішла?

Василь Михайлович поклав на кермо важкі, забруднені в мастило руки:

— У землю… Ану, Кешко, поїхали зі мною, сам побачиш.

Кешку не треба було упрошувати. Він миттю заліз в кабіну. Василь Михайлович поманив пальцем Мишка.

— І ти, герою, голова з дірою, сідай! — Він почекав, поки хлопчаки вся дуться на чорному продавленому сидінні, і натиснув сигнал.