Ворота відчинив вахтер у брезентовій куртці. Поздоровкався.

— Привіт, Михайловичу, цемент везеш?.. А що це в тебе за пасажири?

— Мої,— коротко відповів шофер і повільно заїхав у ворота.

Робітники швидко позносили паперові мішки з цементом під дерев’яний навіс.

Василь Михайлович підігнав порожню машину до самої башти, але, крім суцільної шершавої стіни, із землі нічого не було видно.

— Доведеться лізти в кузов, — сказав Василь Михайлович. Він підсадив хлопців і сам легко перестрибнув через борт.

Сірі стіни башти спускалися глибоко вниз, утворивши величезний бетонний колодязь.

Мишко потер під носом.

— А чого вона так?

— Осіла, — підказав Василь Михайлович. — Це ж не башта.

— Ми знаємо… Атомна станція, — втрутився Кешка.

Василь Михайлович зареготав.

— От диваки!.. Це басейн. Водоочисна станція, ніяка не атомна. Бачили глибоку яму — котлован?.. Цю башту-басейн треба було споруджувати глибоко в котловані. А працювати там незручно, тісно… Ось інженери й придумали. Спорудили на дні котлована палі і басейн почали будувати на палях, а як довели його до необхідних розмірів, палі підірвали… Він у яму й опустився, той басейн, став на своє місце. Незабаром сюди спеціальним тунелем брудна вода побіжить з усього міста. Тут її очищатимуть. Річки в місті прозорі стануть, як у лісі, на природі. Ось, наприклад, у моєму селі, де я, значить, народився. Там у річці всі камінчики на дні видно… І раки, І пліточки…

— А осколки од вибуху були? — з надією спитав Мишко.

— Ніяких осколків. Вибух мирний, діловий.

Мишко помацав свою забинтовану голову і, сопучи, поліз назад у кабіну.

— Ти куди? — схопив його за руку Василь Михайлович. — Ти… теє… Ти, брат, не журись… Я ж не достоту знаю. Можливо, й був якийсь осколок… Все ж могло… Та он в головного інженера запитаємо. — Шофер замахав рукою високому чоловікові. в акуратній брезентовій куртці,