— Дивіться!.. Це ж «Рич-Рач»! — здивовано скрикнув дядько Боря, що виліз із-за столу. — Чудова гра. Я нею в дитинстві захоплювався. Єлизавето Петрівно, Люсю, ідіть сюди! — Мама і тітка Люся підійшли до хлопців. За ними підійшли й решта.

— «Рич-Рач»!.. Це ж справжній «Рич-Рач»! — захоплено вигукував дядько Боря. — Хлоп’ята, у вас три фішки зайві. Можна мені?

— Будь ласка, — великодушно дозволив Мишко і зашепоів — А що, я ж казав, цікава гра!.. Це вам не шоколадки різні, не якісь там тренді-бренді. — А дядько Боря вже підкидав кубик і фішкою крокував по полю. Толик і собі хотів ходити — була його черга, але це зробила за нього тітка Люся. Кещину чергу забрала мама. Хлопчаків відтіснили, і Мишко, залишившись сам, теж незабаром вибрався з оточення.

— А ще дорослі!.. Дитячою грою бавляться, — бурчав він.

— Ми не їм подарували, — нудився Толик, — Кешці подарували.

— Тут не тільки вперед збивати можна, — високим голосом пояснював дядько Боря. — Тут ще й брикатися можна, якщо хтось іззаду впритул наблизиться… Ось дивіться, Єлизавето Петрівно, як я вас зараз брикну.

Кешка насупився. Толик проштовхався до гри, глянув спідлоба на дядька Борю і похмуро сказав:

— Ви, будь ласка, свою тітку Люсю брикайте, а Кешину маму не смійте. І взагалі ми не вам гру подарували, Кешці подарували… — Толик згріб картонне поле з фішками і, задкуючи, став пробиратися до товаришів. Але тітка Люся схопила його за руку,

— Чого ти, шкода, чи що?.. Ми трохи пограємо і віддамо.

— Бач який меткий! — кисло посміхнулася мамина товаришка по роботі.

Хтось зареготав. Дядько Боря почервонів і заходився протирати окуляри. Мама розгубилася від несподіванки.

— Толику, як тобі не соромно?..

За хвилину хлопці вже сиділи в коридорі на старій тітчиній Люсиній скрині. З кімнати долинав сміх. Дядько Боря пояснював ще якісь нові правила гри в «Рич-Рач».