Щодня тітка перевіряла його щоденник. Толик учився ділком пристойно. Двійок у нього ніколи не було, трійки інколи траплялися. Зате тітка Рая за кожну хорошу оцінку опускала в копилку гривеники: за четвірку — один, за п’ятірку — два. Робила вона це важно, смакуючи. Повільно випускала монетки з пальців і прислухалася до звуків, що виникали в глибині фаянсової потвори. А коли Толик приніс табель за першу чверть, тітка підняла копилку і потрясла нею біля Толикового вуха. В животі у собаки глухо задзвеніли гривеники. Тітка багатозначно всміхнулася і поставила собаку на місце. Толик почекав, коли тітка вийшла на кухню, і заходився шпортатись у своєму столі, в кишенях, навіть у старому татковому пальті, яке висіло на вішалці в коридорі. Він розшукав кілька мідяків, трохи срібла, паперовий карбованець і запхнув усі ці гроші в копилку. Підняв її і потрусив, як тітка, біля вуха. Йому здалося, що монети дзвякнули трохи веселіше і гучніше.

— Карбованців зо два, мабуть. Усіх дітей в кіно повести можна. Тьотю Раю! — закричав він. — Тьотю Раю!..

Тітка Рая стала на дверях, тримаючи перед собою запорошені борошном руки.

— Тьотю Раю, пора вже її розбивати… Гроші діставати…

Брови у тітки Раї полізли вгору, а куточки губ — униз.

— Тобто як це пора?

Толик не хотів говорити, що він поведе всіх дітей у кіно. Він подумав хвилинку і сказав:

— Я куплю кирзову покришку… для футбола.

Тітка скривила губи.

— І звідки у дитини може бути фантазія!.. Покришку!.. Якісь дикі бажання… Копилку ми розіб’ємо урочисто, коли вона вщерть наповниться. У ній буде карбованців з двадцять або тридцять. Що можна купити на такі гроші?

— Рушницю! — випалив Толик.

— Можна й рушницю, — погодилася тітка. — Можна, але не треба. Ти ще малий, і рушниця тобі ні до чого… Хороший фотоапарат, наприклад…