Толик бігав зі сходів на сходи. Він уже двічі побував дома, розвантажував на кухні кошик. Добре, що тітка Рая пішла в магазин, а то, гляди, ще примусила б усе викинути. Толик милувався запорошеною купою, бубонів:

— Ого, скільки в мене утильсировини!.. Мишко лусне від заздрості.— і мчав по нову здобич.

Двері однієї з квартир йому відчинив молодий хлопець у в’язаній безрукавці, із сіткою на голові. Очі в хлопця були маленькі, трохи зіщулені і з якоюсь прихованою посмішкою. Вислухавши Толикові пояснення, хлопець запитав, здивовано підвівши брови:

— Ти що, справді все добро у школу понесеш?

— Ага, — кивнув Толик.

Очі в хлопця ще більше зіщулились.

— Справді?

Толик хтозна-чому раптом почав червоніти.

— Зрозуміло, — сказав хлопець протягом і засміявся. — Правильно, пацан, так і роби. З папером не возися, таскай його до школи — копійки коштує. А ось флакони і мідяшка — гроші. І державі користь, і тобі добре, і школа задоволена буде… — хлопець підморгнув і зачинив двері.

Толик поставив кошик на східець, почухав потилицю: «Оце голова!»

Обходити будинок Толик закінчив пізно ввечері. Дома розібрав здобич, порозкладав на купки; папір зв’язав мотузкою; флакони помив. Мідь поскладав у старий, ще дитсадівський мішок з-під калош.

Наступного дня Толик відніс папір у школу й одразу ж після занять пішов здавати пляшечки та мідь: великі пляшки — у продуктовий магазин, маленькі — в аптеку. Мішок з міддю потаскав на берег річки. Там стояв ларьок утильника.

Навколо голубого фанерного будиночка було навалено рогожані мішки з кістками, папір і ганчір’я. Липко тхнуло чимось кислим.

Утильник зважив мідь на ржавих вагах і такими ржавими гирями, неначе вони років чотири пролежали на звалищі. Толик сумно подумав, що й гроші, мабуть, утильник теж видасть йому ржаві.