А тітка Рая відверто зненавиділа стрільця.

— Ця мазанина мене дратує,— кривилася вона. — Мистецтво повинно заспокоювати, милувати зір. Як можна жити, коли в тебе за спиною хтось шкірить зуби?..

Був час, коли Толик навіть хотів зняти картину, щоб догодити тітці. Зараз він сидів за столом, дивився на веселого стрільця і думав: «Всі від мене відцуралися, всі друзі. А хіба я щось погане зробив — на апарат складаю». Вершник стримував свого шаленого коня, в очах у нього палахкотіли буйна відчайдушність і глум. «А якби я картину зняв, від мене батьки теж відвернулися б», — подумав Толик. Йому стало зовсім тужно.

Хлопець, якому Толик бігав по цигарки, часто зупиняв його у дворі, питався:

— Ну, активісте, як?.. Живеш?

Толик чомусь квапився посміхнутись.

— Ага… Живу…

— Ну, живи… Злітай-но мені по ковбасу. За роботу, як водиться, — здача.

Толик бігав. Хлопець давав йому гривеники. А якось Толик заробив у нього одразу цілий карбованець. Трапилося це просто. Хлопець, як звичайно, посміхаючись, запропонував:

— Слухай, активісте, злітай до цирку. Там до тебе чоловік підійде. Ось віддаси йому пакет. Це дуже важливий пакет, а мені, розумієш, ніколи. На відповідальну нараду поспішаю. За роботу — карбованець. Ясно?.. — Хлопець витягнув з кишені карбованець, простягнув його Толикові.—Командировочні на дорогу.

— Добре, дядечку, я миттю.

— Не називай мене «дядечко»… Хіба ми не приятелі? Зви просто: Владик.

Толик зашарівся від утіхи. Похапцем сунув м’який пакет під пахву і помчав до трамвайної зупинки. Він міцно тримав пакет, боявся, щоб не загубити його.

Біля цирку Толика охопила тривога. Перед фотовітринами юрмилося багато людей. З трамваїв раз у раз виходили пасажири. Двірники згрібали брудний сніг у купи. «Кому ж віддати?..» Толик розгублено тинявся коло яскраво освітленого під’їзду. Раптом до нього підійшов високий чоловік у сірій смушевій шапці.