З того все й почалося. Він знав, де вона живе, і наступної суботи прийшов до неї. Дівчина не здивувалася.

Тепер він ждав суботи, як ждуть чуда. І чудо з'являлося йому в білій блузочці і прюнелевих туфельках з перетинками. Чудо було непостійне, зрадливе. Він ніколи не знав, якого коника воно викине наступної хвилини. На те воно й було чудом.

Їм було хороше удвох. Часто згадували Чабанку, і кучеряві вишневі сади, і пасіку, і студену воду, що хлюпала з відра, коли Нечай крутив корбу, на яку намотувався товстий ланцюг — колодязь був темний, як Ганнусині очі. Їм було що згадати. Та минуле проступало наче крізь туман. Тільки жаль, що з ним покінчено раз і назавжди. У цього минулого був сумовитий запах осінніх яблук…

— Я, здається, спізнилася…

Озирнувшись, Нечай побачив Ганнусю. Знову прийшла несподівано. Вона любила з'являтися неждано, зовсім не з того боку, з якого він чекав на неї.

— Дарма, — сказав він.

— Куди ми підемо? — спитала вона і взяла його під руку.

Вітру не було. Вдалині смарагдово сяяло море. Дівчата цокали по асфальту каблучками. Десь далеко, в парку, грав оркестр.

Вони сіли за столик, і дівчина в мереживному фартушку принесла їм морозиво. Потім вони стріляли в тирі по зайцях і совах. Потім Ганнусі забаглося танцювати, і вони подалися в парк. Там уже світилися ліхтарі. «Танцюємо вальс! — оголосив вузькоплечий молодик з чорними бачками на пташиному обличчі. — Кавалери запрошують дам». І Нечай, як справжній кавалер, клацнув підборами.

На танцювальній площадці було душно. Ганнуся обмахувалася батистовою хустинкою, яку потім засовувала під ремінець годинника. В темних алеях тріщали цикади. «Мені до лиця?» — спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». — «Справді?..» — «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель.