– З тобою наступний, – пообіцяла й запросила Веста. Близнючки хутенько помінялися з Віхурою і Саакашвілі. Пари закружляли по залу.

– Потанцюєш зі мною? – запитала Янека Лідка, торкнувшись його носа квіткою калюжниці.

– Звичайно. Глянь, від батька дістав, – похвалився чобітьми.

– А пам'ятаєш шарф, що я тобі до госпіталю прислала? – То за ті рукавиці. – Лідка відкинула назад голову і з-під пухнастої гривки кокетливо зиркнула на хлопця. – Знаю, що ти мене кохав, і рукавиці могли б стати заручним перснем. Ще сьогодні…

– Як хочеш – віддам тобі ті рукавиці. Десь, мабуть, у мене збереглися.

– Замість персня? – Притулилася міцніше.

Якийсь нас кружляли мовчки, і зала вирувала разом з ними.

– Ні, – серйозно відповів Янек. – Так тільки. Не гнівайся…

– Я не гніваюсь. Зрозумій: після війни вона одразу ж поїде, і що тоді?

Хлопець промовчав. Дивився понад Лідчнною головою в залу, немовби шукав когось і не міг знайти.

Обидва генерали приглядалися до тих, що танцювали.

– Старих не запрошують.

– Така наша доля, – відповів командир бригади і додав: – Мабуть, час?

– Час.

Рушили до оркестру, піднялися на естраду. Музика вмить замовкла. Сурмач заграв сигнал: «Увага! Слухайте всі!» Солдати й цивільні повернулися до генералів. Один тільки Густлік пробіг до дверей і вискочив на вулицю.

– Солдати, – почав командир, – внаслідок взаємодії між нашими частинами, ми вирішили видати сьогодні спільний наказ міжнародного значення.

Дальших слів Єлень не чув, бо мчав щодуху до німецької гармати, покинутої в руїнах, але справної. Зарядивши її підготованим снарядом, закрив затвор і притьмом повернувся під вікно танцювальної зали, тягнучи за собою довжелезний спусковий шнур. Лише тепер він зітхнув з полегкістю, витираючи піт з лоба. Генерал читав тільки перший параграф наказу.

– Присвоюємо звання сержанта санітарці Марусі – Вогнику і командирові танка Яну Косу.