Обоє названі стояли тут же.

Підвищення по службі було несподіванкою тільки для них самих. Решта товаришів знали про це вже давно, бо Чорноусов зразу ж змінив Марусині погони на нові, темно-зеленіі з широкою червоною стрічкою, а Саакашвілі приметав Янекові срібний галун і римську п'ятірку.

Генерал по коротких оплесках і дружніх вигуках читав далі:

– Параграф другий: оголошуємо про заручини обох вищеназваних сержантів союзних армій.

– Хай живуть! – вигукнули поляки.

– Ура-а-а, – вторували росіяни, українці, білоруси і хто тільки там був.

Саме тоді Густлік, який стояв під вікном, смикнув за шнур. В руїнах блиснуло і аж так, що останні шибки луснули з дзенькотом, із стін посипалась штукатурка і впав надбитий прикладами гітлерівський орел над оркестром, відкриваючи старі, вирізьблені в камені хрести гданського герба й крило польського орла.

Музиканти, які звикли до всього на фронті, й оком не моргнули. І знову закружляли у вальсі пари, тільки вже інші.

– Розлюбив мене, – скаржилася Лідка грузинові схиливши голову йому на плече. – Єдина надія – коли війва скінчиться, вона муситиме виїхати.

– В мене ще складніше становище, – сказав Саакашвілі, – бо я запросив Анну, потім вони нас поміняли, отже та, що з нею танцював, то Ганна. Але як її тепер розпізнати, щоб освідчитися в коханні?

Янек і Маруся танцювали мовчки, не помічаючи нічого навкруги – чули тільки музику власних сердець. Все вирувало навколо них: мундири й гілки спліталися зеленими смугами з багрянцем знамен, а людська обличчя кружляли, мов усміхнені планети. Не помітили, як до радянського генерала підійшов офіцер у касці й вручив пакет. Не бачили, як генерал розпечатав пакет і, пробігши очима текст, попрощався з командиром бригади й вийшов. Не завважили, що залою з уст в уста передається наказ, що радянські солдати вибачаються перед дівчатами, потискують долоні танкістам і зникають за дверима.