Вже було просторо на паркеті, коли старшина Чорно-усов підійшов до зарученої пари і ляснув Янека по плечу.

– Відбиваєш дівчину? – весело запитав Кос.

– Ні. Вирушаємо на берлінський напрям. Прощайтесь.

Вони скам'яніли. Хотілось обнятися, пригорнутися одне до одного, та між ними вже стала війна, і тільки тінь смутку перебігла обличчям, та побіліли руки в короткім потиску, та пригасли очі.

– Яне, я щодня…

– Вогнику…

В кутку зали, де Ганя і Аня вбирали Григорія й Густліка в блакитні стрічки, раптом з'явився задиханий Віхура, тикаючи всім під носа старого пропотілого капелюха.

– Гляньте. Не хотіли вірити, а я спеціально привіз як доказ.

– Сиди тихо, – урвав його сілезець. – Руські на фронт Ідуть, і Маруся з ними.

Дивився услід дівчині, аж поки та зникла в темряві, й тільки потім, узявши в руки капралів трофей, докладно оглянув і мовив:

– Якби не так далеко звідси, то сказав би, що Черешник близько.

– Хто?

– Той дядько, що нас вів під Студзянками. Мав на голові такий самісінький циліндр.

Розділ II ТОМАШ І КІНЬ

Під час серпневої битви село чотирнадцять разів переходило з рук у руки, і можна було б сказати: каменя на камені не залишилось, якби не вціліли стіни однієї фільваркової клуні, кладені з колотого граніту. До січня поблизу проходив фронт, солдати копали траншеї, будували землянки й бункери, розтягуючи останні цеглини з коминів і обгорілі балки.

Коли фронт зрушив з місця і за тиждень до Громничної перші селяни повернули з-за Вісли до Студзянок, вони навіть не могли знайти місця, де було село, точно показати, де чия садиба, бо стежки в снігу протоптані були інші: від гармат до командного пункту, від окопів до землянок, із спостережних пунктів до вогневих точок – одне слово, такі, як солдатам треба. Ледве зійшов сніг, вилізли з землянок, розглянулися, що й де було, почали радитись, як будувати.