Ще радилися, коли Черешникові військова автомашина привезла деревню на будинок. Добряча деревня – вдосталь балок, жердин і дощок, ще й дві сокири та ящик цвяхів. Одні балакали, що то за сина Томаща, який часто до партизанів бігав, а інші, що сам старий показав росіянам, де якийсь німецький генерал карти й спирт переховував.

Сам Черешняк нічого не говорив, тільки від самого світанку до темної ночі не випускав із рук сокири. Син, на півголови вищий за старого, допомагав, а жінка обом варила. В середині березня стільки вже збудували, що коли прийшли сапери, то в Черешняковій хаті поселився офіцер. А на початку квітня вже й зовсім побудувалися.

Днина була тепла, з промитого дощами неба світило сонце, коли Томаш виніс на дах віху, рясно оздоЄлену червоними стрічками, і старий, зсунувши на потилицю зім'ятого пропотілого капелюха, прибив її двома цвяхами до крокви.

Витер чоло і усміхаючись дивився на віху, а потім на сина, який також сидів верхи на даху, намагаючись пригладити розпатлану вітром чуприну. Згори видно було необгороджене подвір'я, скриню на вапно, козли для пиляння дерева, порозкидану скрізь стружку, а далі заіржавілий плуг поміж засохлими будяками. З поля надходив молоденький сапер з карабіном за плечима й довгим щупом у руці.

– Скінчили, пане Черешняк? – запитав, задираючи голову.

– Та наче скінчили! – відповів старий і махнув синові, щоб злазив.

Першим з'їхав по солом'яній стрісі молодий, потім старий ліг на живіт і, скрикнувши тоненько, пустив крокву. Томаш ледь підтримав його перед посадкою.

– Наче скінчили, – повторив Черешняк, не дивлячись на солдата. – Жити можна, за комір не накапає. – Поправив збитий капелюх кольору сухої картопляної гички і гордо поглядав на свою роботу, потім на поле, де стояв розбитий танк. – Скільки сьогодні?

– Чотири. – Хлопець розгорнув ганчірочку, показав запали, блиснув білозубою усмішкою. – Ще до заходу сонця попрацювати – і ваше поле буде чисте.