— Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків?

— За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію.

— Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків.

— А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним.

Некрич лише знизав плечима: та й що міг заперечити? Спробував перевести розмову на інше:

— Як в інституті? — запитав.

— Поки ти у відпустці, Салій розгорнув бурхливу діяльність.

— На те він і секретар партбюро.

— Боюсь, що його енергія не припаде тобі до душі.

— Чому ж? Володимир Борисович людина здібна, якщо не сказати — талановита. Ти сам казав, що його докторська…

— Блискуча! І тільки дурень заперечував би це. Але хіба ти не знаєш Салія?

— Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний?

— Вов почав копати під тебе.

Некрич щиро зареготав.

— Вов? Копати?..

— Даремно звеселився. Усе не так просто…

Некрич махнув рукою.

— Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося.

Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу.

— Не купатимешся? — здивувався Некрич.