— Для мене холоднувато.
— Мало не двадцять градусів?..
— Не вір… — Арсен випірнув біля самого берега. — Просто цей піжон боїться радіації.
— Справді? — не повірив Некрич.
— Базікало… — блиснув очима на Арсена Синиця. — Але якась правда в його словах є.
— Скільки вже минуло після Чорнобиля, — безжурно заперечив Некрич, — а ми живемо…
— Й житимемо, — розсердився Пилип. — Ми з тобою вже літні, й нам не лячно. А я думаю про свого Юрка.
— Ти ж вивозив його у Карпати…
— Коли?.. Шостого травня, а з тридцятого по шосте, пам’ятаєш, що робилося над Києвом!.. А Юрко в трусах та майці з фізкультурниками на Хрещатику випендрювався…
Арсен вийшов з води, обтрусився, немов собака, і вищирився, також як лютий пес.
— Паскудство! — вигукнув. — Перед Першотравнем про справжній стан аварії знали вже на всіх рівнях. Не хочете відміняти демонстрацію — не треба, звернулися б до робітників, заводи б вийшли, а для чого було виводити дітей?
Синиця поморщився, проте не сказав нічого. Не тому, що не був згоден з Арсеном, навпаки, обурювався, може, ще більше, та не звик уголос висловлювати свої думки, таївся іноді навіть у колі друзів, не кажучи вже про колег на роботі. Сам картав себе за нерішучість, що межувала з боягузтвом, час від часу давав урочисту обіцянку виступити з відкритим забралом на зборах в інституті, та знову й знову відкладав.
“Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде.
Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки.
Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах.