Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться до кожного його судження не лише зелені кандидати наук, а й посивілі доктори. Зрештою, так і має бути, бо їхня робота, якщо справдяться усі сподівання, потягне на найвищу премію.

А він — академік і лауреат…

Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана…

Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав:

— Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора?

Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив:

— Вов.

— Підпільне партійне прізвисько?

— Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов.

— І він насмілився виступити проти самого директора?

— Поки ні, але все йде до того.

Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав: