— Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ…

— Помітна… — ствердив Арсен.

— Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді.

— Скоро він віддячить тобі…

— А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради.

— Ти віриш Матюшину?

— Як самому собі.

— Позавчора Вов мав розмову з Матюшиним. Казав: твоя книга про Сковороду ідейно незріла й спотворює образ великого українського філософа.

Некрич безжурно поплескав долонями по воді.

— Брехня. Салій надто здібний, щоб нести таку ахінею.

— Однак він також хоче стати членкором і навіть директором інституту.

— Тобто?..

— Хіба не ясно: цього йому не досягти, поки ти в фаворі. Коли сяє зірка Некрича, інші лише мерехтять.

— Якомусь Вову не подолати самого Некрича, — втрутився Синиця. — Івана любить і поважає сам президент.

— Вода точить і камінь, — заперечив Арсен похмуро. — Звичайно, я теж гадаю, що Салієві не звалити Івана, та кров попсувати може.

— Моя книга про Сковороду ідейно незріла… — щиро зареготав Некрич. — Але ж у наші часи такі звинувачення не проходять!

— Чому? — цілком серйозно поцікавився Арсен.

— У часи перебудови й гласності!..

— Насмикати цитат можна з будь-якої роботи. Цитат, які доведуть Вовову думку. Матюшин казав: Салій збирається виступити проти тебе і просив підтримати його у боротьбі із зарозумілим керівником, тобто тобою. Керівником, який ігнорує думку більшості працівників інституту і об’єктивно заважає перебудові.

— Це серйозно? — не повірив Синиця.

— Серйозніше не може бути.

— Не думав, що Салій такий демагог… — Покрутив головою Некрич.

— Він далекоглядний політик, який не гребує жодними методами заради досягнення власної мети.

— Надто жорстко мовлено.