Й Іван Михайлович, зітхнувши, відчинив ворота.

Пилип поставив “Волгу” на доріжці під ажурною дротяною сіткою, на якій вже заплелися перші ніжні пагони клематисів, вискочив з машини, посміхнувся ніяково й пояснив:

— Вибач, що без попередження, але, сподіваюсь, не дуже порушили твої плани…

— Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати.

— Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип.

Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам.

Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра?

— Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай.

— Чуєш солов’я? — запитав Пилип.

Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою.

Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість.

— Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають…

— А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким.