Справа обернулася серйозніше, ніж я сподівався. Команду арештували. Та через три-чотири дні відпустили всіх, крім Кунца. У нього не було документів, і, до того ж, не можна було приховати, що він німець.

Нав’язати нам слона не змогли ніяк — трапилася надто вже незвичайна справа. Але ніхто з команди більше уже не плавав. Всіх внесли в «поминальні списки» — ви, звичайно, знаєте, що це таке.

Профспілки, кажете? О, містер Хьюсон, ви наївна людина! Адже саме профспілки і складають ті списки. Чи ви можете назвати мені хоча б один випадок, коли профспілки справді заступилися за маленьку людину?

Кунца судили за порушення паспортного режиму. Мабуть, усе б і закінчилося тільки цим, бо Йоахім на суді просив надати йому політичний притулок, та справа проникла в газети. І одразу надійшла заява німецького посольства. Йоахіма обвинувачували в якомусь карному злочині.

Я знав Кунца недовго — якихось двадцять днів. Але, повірте, не треба великого строку, щоб переконатися, — така людина нездатна на злочин.

Оце й усе, що я знаю про Кунца. Ні, поліція ним більше не цікавилася. Приходив, правда, один через кілька місяців. Як він мене розшукав, не знаю. Казав, що знав Кунца ще з студентських років. Прізвище? Прізвище… здається, Тікль! А можливо, він був з поліції? Хто їх розбере?

Тепер, містер Хьюсон, дозвольте спитати вас: навіщо ви зайнялися цією справою? Письменник? Але вам все одно не вдасться опублікувати історію Йоахіма Кунца. Чому? Тому, що в нас комуністів не люблять, бояться їх навіть більше, ніж двадцять років тому. Так, він був комуністом, і це єдина подробиця, яку я знаю точно.

Прощайте, містер Хьюсон. Хочу думати, що ви чесна людина, і з того, що я вам розповів, не зробите нічого поганого.