Я вклав у верстати все, що в мене було, і багато з того, чого не було. Але це вже професійні секрети, мій друже.

Коли я розпакував ящики, то мало не збожеволів. Звідти потекла бура рідина; верстати перетворилися в іржавий мотлох! Ось що зробив зі мною цей старий нероба, мій боже єдиний! І це не востаннє!

Звичайно, до деякої міри я був сам винен. Треба ж перевіряти, чи змазані верстати, чи ні. Але я розбирався в цьому погано, дуже погано. Мені нікуди було подітися. І я лишився в чужій країні, в чужому місті. Ні близьких, ні знайомих. Та що знайомих! У мене не було ані півпенні! Я продав навіть біблію. А втім, цей предмет потрібен щонайменше…

Спочатку куди тільки я не посилав листи! А потім у мене не стало на що купувати конверти. Та й хто допоможе чесному негоціантові, що вирушив в Індію на свій риск? Хе-хе.

А як я голодував! Боже милий, якого я зараз не хочу згадувати, як я голодував! Отоді зустрівся мені цей німець. Ми познайомилися з ним у порту. Я там весь час крутився, маючи на увазі… А втім, це не так важливо.

Йоахім… Що ж робив у порту Йоахім? Не пам’ятаю. І як він попав в Індію? Теж не знаю. Не питав. Та ясно, не з своєї волі; вже надто хотів він повернутися в Європу.

Ми з Кунцом одразу подружили. Що в нього було на душі, цим я теж не цікавився. А ось гроші в нього, хоч зрідка, водились. І можете не морщитись, юначе. Тут не біржа: можу дозволити собі говорити відверто.

Але двом нам жилося ненабагато краще, ніж окремо, мені в усякому разі. А тут ще почалися дощі. Я не буду вам розповідати, що таке дощі в Індії, це треба побачити самому.

Одного разу мені пощастило. Вперше цей старий нероба бог (бачите, як я богохульствую!) повернувся до мене обличчям. Мене взяли наглядачем на дорожні роботи. Там потрібні були європейці.

Що й казати, робота мало приваблива навіть для такого невдахи, як я! Цілісінький день доводилося кричати на індусів, примушуючи їх скоріше довбати каміння. Але все-таки це була робота, гроші. Тоді це немало значило, юначе.