Того дня Йоахім не зміг закінчити своїх пояснень, а наступного дня він не прийшов в лабораторію. Не з’явився і на третій, четвертий день. Всі захвилювалися. Раптом хтось звернув увагу на те, що за ці чотири дні не появлявся в лабораторії і Шпет, найкращий друг Кунца, Вони разом приїхали з Мюнхена і жили в одній кімнаті.

Коли ми прийшли до них на квартиру, хазяйка приголомшила нас новиною: мсьє Кунц і мсьє Шпет чотири дні тому розплатилися повністю, чого ніколи не бувало, і виїхали.

Признаюся, містер Хьюсон, тоді я подумав про Кунца погане. Ми вирішили, що Йоахім задумав якомога вигідніше продати своє відкриття, а приятеля прихопив, щоб той допомагав йому торгуватися.

Більше про Кунца в Швейцарії я нічого не чув. Через три роки, працюючи тут, в Англії, я прочитав у газеті, що судили якогось Йоахіма Кунца. Безсумнівно — це його. Але я не зміг виїхати в Лондон раніше ніж через три дні. А коли приїхав, то Кунца, на вимогу німецького уряду, вже вислали з Англії.

Говорили… втім, мені не хочеться передавати, яку мерзоту плели на Йоахіма. Якщо ви наполягаєте, я вам скажу, але майте на увазі, що особисто я не вірю жодному слову цієї плітки.

На суді зачитали заяву німецького посольства, яке вимагало передати Йоахіма німецькому правосуддю. Дипломати заявили, що до німецького уряду звернувся професор Гужичка з вимогою компенсувати шкоду, заподіяну йому німецьким підданим Кунцом. В цій заяві нібито значилося, що Кунц, тікаючи з Цюріха, вкрав у Гужички два з половиною кілограми платини.

Це підла брехня. Після зникнення Йоахіма я працював у Гужички ще кілька місяців і жодного разу не чув від старого нічого, крім жалкування за раптово перерваним дослідженням.

Треба було запитати в Гужички? Мабуть… Та ось біда, професор помер взимку 1937 року. Німці вдало скористалися з цього, сфабрикувавши заяву від його імені.