Було це влітку 1938 року. Ми стояли в Бомбеї. Мені треба було добрати двох матросів. Я попрямував у контору порту. По дорозі мене зупинив якийсь німець. Що це був саме німець — сумніватися не доводилося. Вимова його виказувала, а я в таких речах розбираюся.

Німець звернувся до мене з проханням: він, мовляв, чув, ніби на «Пракситель» потрібні матроси.

— Чому ж ви звертаєтесь до мене, а не в контору? — спитав я його.

— У мене немає ніяких документів, — відповів Йоахім понуро.

Я не можу тепер пояснити, що примусило мене розмовляти з цим німцем. Адже й так було ясно, що без документів зарахувати його матросом я не зможу. Але в ньому відчувалося щось таке, що не дозволяло мені пройти мимо.

Переді мною стояв страшенно худий чоловік. Одразу було видно, що цій людині живеться не солодко. Що там не солодко! Просто жахливо. Коротше кажучи, через годину Йоахім уже сидів у моїй каюті на «Праксителі». Тут він жив до самого Портсмута, коли нас усіх арештували.

Команді оголосили, що на борту є пасажир. Так його і прозвали — «пасажир», справжнє його ім’я багато хто взнав лише на суді. Адже на суді була вся команда. Бідолахи, жоден з них уже більше не виходив у море.

Через тиждень Йоахім став на «Праксителі» своєю людиною, Він не загравав з матросами. Просто щовечора приходив у кубрик і бесідував з ними. Про що? Не можу сказати вам точно. Знаю тільки, що хлопці давали багато, щоб звільнитись од вечірньої вахти.

О, Иоахім був веселою людиною! Він знав багато пісень. Правда, це були переважно студентські пісні. Майже вся команда вивчила їх. Уявіть собі: пливе по Червоному морю торговельне судно і на ньому матроси в подертих робах горлають: «Здоров будь, світило науки — декан!».

Правда, ніхто не знав, що Йоахім у сні звертається до когось по-німецьки і плаче.

Вдень він завжди щось писав. Я ніколи не запитував його, що він робить. Лише одного разу, вночі, коли нам не спалося, Йоахім розбалакався. Він вийняв невеличку склянку з якимсь білим порошком.