— Шановна пані, — почав оберштурмбанфюрер їй у тон, — хто мешкає на першому поверсі в другій від входу кімнаті праворуч?

Але чому це вас цікавить, панове?

Беккенбауер підморгнув Крейцбергу. Той підійшов до господині, брутально повернув її разом із стільцем до світла.

— Ми запитуємо, зрозуміло? Відповідати — і все!

У фрау Вернер обличчя взялося зморшками.

— Пробачте… У цій кімнаті мешкав пан Мертенс.

— Хто такий Мертенс? — швидко запитав оберштурмбанфюрер. — Звідки?

— Комерсант із Гааги, панове. Поважна людина, директор фірми і зупиняється в мене не вперше.

— Де він зараз?

— Поїхав уранці. Казав, до Бреслау.

— Та-ак… — зловтішно протяг Беккенбауер. — Давайте тепер по порядку. Він збирався їхати вчора?

— Ні. Заплатив за чотири дні, а пробув лише три.

— А коли він повідомив, що від'їжджає?

Фрау Вернер пояснила з гідністю:

— Він прийшов лише вранці. Побачивши, що тут сталося, подзвонив якомусь генералові й відклав зустріч. Я сама чула: попередив, що повернеться з Бреслау через два дні. Ви зможете побачитись із ним через два дні, панове, я тримаю для нього кімнату. Пообіцяла йому одну із своїх кімнат, панове…

Втупився в жінку.

Беккенбауер перезирнувся з Крейцбергом.

— Ми зробимо так, фрау Вернер, — мовив із притиском. — У цій кімнаті залишимо двох наших людей…

— Але ж репутація мого пансіону!..

Крейцберг повільно підвівся. Так само повільно підійшов до фрау Вернер. Узяв її за підборіддя, стиснув так, що жінка посиніла.

— Зрозуміла, стара відьмо? — запитав, відпустивши. — Відчиняти буде наша людина.

— Так… так… — закивала жінка догідливо, — все буде зроблено.

— Хто ще мешкає у вас?

— Пан Зейберт з Кельна з дружиною і пан Цумзе — художник із Мюнхена.

— Ми попередимо їх. Якщо хто-небудь дзвонитиме й цікавитиметься Мертенсом, скажете: «Щойно вийшов і зараз повернеться».