Ланвіц, чия резиденція була в Парижі, спеціальним літаком прилетів у Брюссель. Наказав зібрати операторів. Стояв перед ними підтягнутий, на мундирі жодної порошини, чоботи віддзеркалювали сонячні зайчики. Він щойно поснідав, випив чашечку міцної кави. Був задоволений і самим собою, і ясним днем, що видався, нарешті, після остогидлих осінніх дощів, і тою владою, якою наділив його фюрер і яка вселяла в нього впевненість і підносила над людською потолоччю, котра складала населення цієї колишньої столиці. Так, колишньої — усякі розмови про бельгійський суверенітет Ланвіц вважав пустопорожніми балачками. Він і зараз господар тут, а мине час, і імперія розпростається вздовж усього узбережжя, і Атлантичний океан лизькатиме, як домашній пес, тіло величезного «третього рейху».

Ланвіц стояв, розставивши ноги й заклавши великі пальці обох рук за пасок. Він посміхався, уявивши арійського велетня, який закинув одну ногу в блискучому чоботі на Урал, другою наступив на Балкани, а пальці лівої руки вмочує в Атлантиці. Одного недбалого руху вистачить, щоб втопити в морі Англію, і вони зроблять це, бо поки існує пихатий Альбіон, жодний справжній німець не може спати спокійно.

Пауза затягувалась, та Ланвіц не помічав часу, посміхався мрійливо, і його усміхнене обличчя дивно контрастувало з похмурими фізіономіями підлеглих — певно, ця пауза йшла гауптштурмфюрерові на користь, бо створювала напруженість і пригнічувала людей.

Ланвіц знайшов єдино можливі в такій ситуації слова. Точніше, він не шукав їх, вони були продовженням отих думок про арійського велетня, навіяні гарним настроєм гауптштурмфюрера, його впевненістю в своїх словах. Слова його падали, як удари, як ляпаси.

— Я думав, — казав Ланвіц, — що очолюю найкращих спеціалістів рейху, а виявляється, мию справу із збіговиськом недолюдків і кретинів, які не можуть ліквідувати якусь паршиву рацію. Я підкреслюю: одну рацію, котра веде передачі з постійного місця. Ви розумієте, що я маю на увазі, панове?