Запитання було чисто риторичне, і, звичайно, ніхто не насмілився відповісти гауптштурмфюрерові. А Ланвіц помилувався сонячним зайчиком, що вигравав на носку його чобота, і погрозливо вів далі:

— Кожен мусить пам'ятати, що радисти потрібні всюди, і наша доблесна армія, яка веде бої під Сталінградом, вимагає щоденних поповнень. Дехто з вас зажирів, панове, і невеличка прогулянка на Східний фронт тільки надасть таким енергії. Я не збираюся тут довго говорити, бо певний, що зайві розмови завжди шкодять справі. Та я не хотів би, щоб ви подумали, ніби я тільки лякаю. Місяць тому я дав слово командуванню — і мені сказали: це доведено до відома самого фюрера, — що ми ліквідуємо бельгійського радиста в найкоротший термін. Місяць минає, а наскільки ми просунулися? З такими темпами шукатимемо його два роки, якщо взагалі коли-небудь знайдемо…

Гауптштурмфюрер обвів підлеглих уважним поглядом. Тепер усі видавалися йому на одне обличчя, всі дивилися на нього, та ніхто не насмілювався зазирнути у вічі.

Ланвіц знав, що даремно гримає на підлеглих, що кращих спеціалістів він навряд чи знайде в усьому рейху, — та не міг не гримати. Зрештою, підлеглих слід тримати в чорному тілі, в постійному страсі. Що ж це за солдат, який не боїться свого офіцера?

Ланвіц глянув у вікно, на голе дерево, де по вітах стрибали горобці. На мить він позаздрив пташиній безжурності, та відразу накостричився й кинув суворо:

— Не думайте, що я просто лякаю вас, панове!

Він повернувся й вийшов з кімнати, заклавши руку за борт мундира, так, як іноді це робив фюрер, — якщо б цієї миті йому сказали, що він наслідує фюрера, не повірив би.

Але, зрештою, хіба це погано? І хто насмілиться засудити за це?

Перед обідом до Ланвіца підійшов командир взводу й доповів, що єфрейторові Туркмейєру, здається, спала на думку непогана ідея, і якщо в гауптштурмфюрера знайдеться кілька хвилин…