Ланвіц зиркнув на єфрейтора з цікавістю. Хробак хробаком, слимак паршивий, а думка справді геніальна.

— Так… так… — мовив задумливо. — Вважаєте, що перерва в передачі, визначена нашими операторами, дасть змогу…

— Це буде адреса будинку, в якому працює радист! — перебив його єфрейтор. Виструнчився, притиснувши долоні до стегон: мав довгі руки, кінчики пальців мало не діставали до колін. — Тобто, насмілюсь доповісти, пане гауптштурмфюрер…

— От що, Туркмейєр, — відірвався од карти Ланвіц, — якщо це допоможе нам узяти російського радиста, ви одержите «залізний хрест».

— Радий старатися, гер гауптштурмфюрер!

Він повернувся чітко за статутом і вийшов, твердо карбуючи крок. Зупинився лише на сходах, сперся на поруччя.

Він знав, що відтепер думатиме про це і що думки ці не даватимуть йому спокою. Адже він, Франц Туркмейєр, щойно продав людину, він, інженер Туркмейєр, який завжди пишався своїми передовими поглядами, ненавидів війну і в глибині душі проклинав наці, її паліїв. Пеленгуючи рації, він приглушував у собі черв'ячок сумніву, відразу до самого себе — просто працював як спеціаліст, як радіоінженер. Воювали десь далеко, а він тут вів наче якусь напівдитячу гру — принаймні так вважав; десь хтось працює ключем, а він визначає напрямок до цієї людини, тільки напрямок, а не стріляє в неї. І вона не стріляє в нього, вони ніколи не побачаться, і це якось знімало з нього вину, якщо не зовсім, то значно полегшувало…

Звісно, Туркмейєр знав, що після його розрахунків у цю «напівдитячу» гру вступало гестапо, але знов-таки це було десь, і брав радиста хтось. Крім того, радист міг і втекти, він сам чув про такі випадки, зрештою, знищення радиста не стосувалося його, принаймні все це не позбавляло його апетиту.

Але сьогодні…

Ідея вимикати електрику під час пеленгації радистів давно вже осяяла Франца Туркмейєра, але він не обмовився про це нікому жодним словом.