Жінка притиснула руки до грудей.
— Чи є ще один хід на другий поверх? — запитав Ланвіц. — Сходи ведуть із холу, а ще?
— Так, — кивнула, — є ще чорний хід.
— Показуй, — підштовхнув її пістолетом Ланвіц. Обернувся до оберштурмфюрера Габера. — Ми з Шіллінгом перекриємо йому шлях до відступу, а ви… — махнув рукою.
Оберштурмфюрер з двома гестапівцями почали обережно підійматися сходами, а Ланвіц шаснув слідом за господинею до невеличких дверей у глибині холу. Жінка відчинила їх — вгору йшли круті бруднуваті сходи.
— Постережи її! — наказав Ланвіц гестапівцеві. Метнувся до сходів, ступав м'яко і, здавалося, не дихав. Лише впершись у двері, присвітив ліхтариком.
Двері оббиті чи то цератою, чи то дерматином. Обережно натиснув на ручку — не піддалися. Ланвіц витяг відмичку, подлубався в замковому отворі. Замок тихо клацнув.
Маленький темний коридорчик і напіввідчинені двері. Ланвіц прокрався до них навшпиньках. Зазирнув до кімнати. Вузька, з низькою стелею, на столі світить лампа, біля неї притулився радист…
Ланвіц зиркнув на годинник. Від початку сеансу минуло хвилин сім, а здавалося, вічність. Головне, щоб Габер дочекався кінця передачі, аби радист не встиг послати в ефір сигнал про небезпеку і там, у Москві, залишилися певні, що тут нічого не сталося.
Тепер гауптштурмфюрер спокійніше розглядав радиста. Жилавий і, мабуть, дужий чоловік. Треба взяти живим, можливо, вдасться примусити його розпочати подвійну гру.
Ланвіц обвів поглядом кімнату й на мить заплющив очі. В кімнаті горів камін: жарко палахкотіло вугілля, кидаючи на спину радиста червоні відблиски. Отже, радист, певно, намагатиметься спалити шифровку й кодову книгу.
Минуло ще хвилин двадцять. «Зараз, — подумав Ланвіц, — зараз Габер ламатиме двері».
Наче у відповідь на його думки радист підвівся з-за столу й потягнувся до лампи. Гауптштурмфюрер вистрілив тієї ж миті, коли клацнув вимикач. Не роздумуючи, Ланвіц штовхнув чоботом двері й увірвався до кімнати. Побачив, як метнулася тінь, навалився на радиста, вдарив руків'ям пістолета, та одразу відчув різкий біль у плечі, й лише потім до нього долинув звук пострілу. Перемігши біль, ударив радиста ще раз. Той осів на підлогу, і Ланвіц з жалем подумав, що доконав його.