Мертенс подумав, що зараз Клод пригостить його кавою, можливо, знайдеться навіть чирочка коньяку, і пришвидшив ходу.

Власне, з Мертенсом було покінчено, документи на ім'я гаагського фольксдойче спалено, і брюссельськими вулицями прошкував паризький комерсант Жан Дюбюель, котрий прибув сюди на кілька днів у справах не дуже великої, але й не дрібної фірми «Поло». Дехто у Франції вважає її за колабораціоністську; що ж, панове, кожен хоче жити й робити свої гроші. Зрештою, сьогодні ми будуємо бараки німцям (зважайте, панове, не укріплення, не військові об'єкти, лише бараки), завтра будуватимемо для де Голля. Більше того, після розгрому бошів (а в цьому, панове, ми ніколи не сумнівалися) доведеться будувати й будувати. Фірма «Поло» передбачала це, тому й зберегла себе у важкі роки окупації.

Жан Дюбюель посміхнувся. Тепер він майже нічим не нагадував Пауля Мертенса. Чорні вузькі вусики й проділ на голові зробили його типовим парижанином, а окуляри в золотій оправі підкреслювали ділову респектабельність і надавали обличчю глибокодумного виразу.

Жан Дюбюель носив модне темно-сіре пальто, придбане у фешенебельному магазині, і бездоганні краватки, які навчився вив'язувати ще в Москві. Так, у Москві полковник Андрій Васильович Кладо рідко коли надягав свій мундир з двома орденами Червоного Прапора. Перший одержав давно, коли ще був молодий, за участь у ліквідації банди Бориса Савинкова, другий — за Іспанію. Там не раз ходив у тил фалангістів і ще й досі дивується, як залишився живий.

«Ти, Андрію, таланистий, — сказав йому генерал Русанов, коли зайшла мова про організацію розвідки проти фашистської Німеччини. — Можливо, є й досвідченіші за тебе, але зірка в тебе якась… щаслива, коли хочеш…»