Вони посміялися тоді з цієї «щасливої зірки». Головне, що полковник Кладо вільно володіє німецькою, французькою та іспанською, знає умови, в яких доведеться працювати, розуміється на радіотехніці тощо. Та навіть не це головне. Найголовніше — він комуніст, людина, свідома свого обов'язку, віддана своїй Батьківщині і не пошкодує життя в її ім'я.

Генерал Русанов і сам Андрій Васильович знали, що це — не красива фраза, що в разі потреби так і станеться, але знали вони також, що полковник Кладо — не новачок у розвідці.

Жан Дюбюель постояв на розі вулиці, звідки добре проглядався двоповерховий котедж червоної цегли з вузькими готичними вікнами.

Все спокійно, і фіранки на вікні ліворуч запнуті — можна заходити.

Дюбюелеві відчинила сама господиня. Вона відступила, даючи дорогу, і якось дивно глянула на нього, але цього було досить, щоб полковник Кладо зорієнтувався і не поставив запитання, котре відрізало б йому всі шляхи до порятунку. Елементарного запитання: «Чи тут мешкає пан Клод Тюрбіго?»

Жан Дюбюель уже знав, що попав до пастки і шляхів до відступу нема: якщо навіть шугнути вздовж вулиці — справа марна, бо вулиця порожня, наздоженуть або скосять автоматною чергою. Навряд чи допоможе, якщо він назве інше прізвище — пробачте, мовляв, помилився адресою… Гестапо відомі такі фортелі, його вже не відпустять без перевірки, а це — теж кінець.

Але ж, на крайній випадок, у нього є документи. Не справжні, але зроблені пристойно, їх можна використати лише в хвилини небезпеки, а тепер настали саме такі хвилини.

Жан Дюбюель ввічливо доторкнувся кінчиками пальців до крисів капелюха. Запитав:

— Пробачте, я хочу дізнатися, кому належать гаражі за вашою віллою?

З-за спини господині, як Дюбюель і гадав, виступив чоловік у цивільному.