— Заходьте! — наказав.

— Але ж я хочу тільки…

— Заходьте! — повторив.

Жан Дюбюель знизав плечима й переступив поріг. Відразу ж за його спиною став ще один із «шмайсером».

— Ваші документи! — простягнув руку перший. — Хто ви і для чого сюди прийшли?

Жан Дюбюель повільно поліз у кишеню. Дістав посвідчення.

— З організації Тодта, — пояснив. — Нас цікавлять гаражі, що за цією віллою, і я хотів дізнатися, кому вони…

— Помовч! — наказав гестапівець. Покрутив у руках посвідчення, і Дюбюель зрозумів: вагається… Мовив з гідністю:

— Я розумію вас, панове, але генерал Люблінг буде незадоволений. Він чекає на мене через годину, і прошу подзвонити йому…

Це був ризикований хід, але що йому залишалося? Варто гестапівцеві запитати номер генералового телефону…

Гестапівець віддав посвідчення.

— Катай звідси!

— Як ви смієте грубіянити! — удав обурення Жан Дюбюель, та його підштовхнули в спину автоматом, а він не заперечував би й проти вульгарного стусана коліном…

— Стій!

Ех, як погано! Невже гестапівець передумав? Так і є: простягає руку за посвідченням.

— Я ж кажу, подзвоніть, будь ласка, генералові Люблінгу, — підніс голос Жан Дюбюель.

Гестапівець, не відповідаючи, занотував його прізвище в записнику. Знову віддав посвідчення.

— А ви, панове, не знаєте, кому належать ці гаражі? — Жан Дюбюель навіть спробував посміхнутися.

— Геть звідси! — визвірився гестапівець.

Дюбюелю вистачило духу підійти до наступного котеджу, розпитати старого, який відчинив йому, про гаражі. Весь час відчував на собі липкий погляд людини під парасолькою, що стояла неподалік на автобусній зупинці. Розпитавши, дочекався автобуса — полегшено зітхнув, побачивши, що чоловік із парасолькою залишився на зупинці.

Дюбюель вийшов у центрі міста й перевірив, чи не стежать за ним. Забрав у готелі валізу й поїхав на вокзал.