Якби вчора ввечері Мертенс не влаштував для генерала та кількох інших тодтівських офіцерів бенкет, йому не довелося б оце залишати пансіон і терміново виїжджати з Берліна. Бо гаманець з металевою монетою в п'ять марок лежав би тепер у його кишені.

Мертенс вилаявся про себе: ну, чого не взяв гаманця з собою?

Почав набирати номер телефону. Згадав, як напився вчора генерал, й іронічно посміхнувся. Перед бенкетом Мертенс передав йому невеличку теку, сказавши: «А тут ділові папери, вони, очевидно, вас зацікавлять…» Генерал заховав її у сейф, не глянувши. В теці лежали гроші, процент від угоди. Що ж, генерали теж люди і не позбавлені людських вад…

Потім вони двома машинами поїхали до якогось містечка під Берліном, де й просиділи аж до ранку в окремій кімнаті ресторану, яку замовив генерал.

Якби Мертенс знав, що саме в цей час бомба влучить у будинок поруч пансіону фрау Вернер!..

Почув голос генерала в трубці і сказав голосно, щоб фрау Вернер не пропустила жодного слова:

— Прошу вибачити, що наша сьогоднішня зустріч не відбудеться. Нагальні справи, пане генерал, йдеться про престиж фірми: мушу через годину виїхати до Бреслау. Ще раз вибачте, генерале. Я повернуся через дві доби. Відразу зателефоную.

Він поклав трубку й повернувся до фрау Вернер. Узяв рахунок і сплатив з точністю до пфеніга. Фрау Вернер не образилася — навпаки, вона більше поважала клієнтів, які не кидалися грішми й не давали щедрих чайових. Заможня людина знає ціну кожному пфенігу.

— То я чекаю на вас через два дні, — привітно всміхнулася Мертенсові на прощання. — Моя кімната у вашому розпорядженні.

— Я почуваю себе тут, як вдома, — відповів той. — До побачення.

Монтер зачинив за Мертенсом двері й полегшено зітхнув. Йому здалося, що цей пан шукав гаманця в шухляді столу. Скнара нещасний, адже там був тільки дріб'язок.

Граупель зіщулився й намацав у кишені гаманець: і треба ж таке — підібрав з підлоги гаманця автоматично, не зазирнувши, потім побачив — усього кілька монет, хотів уже покласти на місце, та повернувся цей Мертенс…