Подумав: «А якби в гаманці була велика сума — віддав би?» Хто його зна? Нараз зробилося лячно, немов його вже спіймали і зараз потягнуть до поліції.

Фрау Вернер пішла до своєї кімнати. Граупель, скориставшись з її відсутності, висипав дріб'язок до кишені, а гаманець викинув у руїни. Знав, що вчинив негарно, але чи варто роз'ятрювати своє сумління через кілька марок, які випадково самі потрапили до його рук?

Докори сумління перестали мучити Граупеля, і він гукнув фрау Вернер:

— Мабуть, я більше вам не потрібний! Коли що, покличте.

— Спасибі вам, Клаусе, за допомогу, — обізвалася. — Не знаю, що б і робила без вас!

— Дрібниці, — буркнув монтер і рушив до виходу.

Срібний п'ятимарковик з гаманця Пауля Мертенса Граупель витратив на сигарети в тютюновій крамничці на сусідній вулиці. Він перекинувся з крамарем кількома словами, поскаржився на кепську погоду — коли йдуть дощі й лежать тумани, в нього болить поранена нога і він мимоволі пригадує бої під Москвою. Солдати вермахту бились, як леви, та що вдієш — росіяни стояли на смерть…

Сказавши це, монтер злякався: здається, цей крамар — інформатор СД, а за такі слова по голівці не погладять.

— Але ж, — вигукнув оптимістично, — зараз наші доблесні солдати притиснули росіян до Волги, Сталінград ось-ось впаде, і я щиро шкодую, що не можу виявити там свою воїнську доблесть!

О шостій вечора крамар почав підраховувати денний виторг. Приблизно в цей же час Пауль Мертенс був уже в Гаазі й дзвонив з вокзалу секретареві фірми. Почувши спокійний голос Віллі, полегшено зітхнув.

— Справи не вельми добрі, — почав невизначено, — і мої сподівання не виправдалися…

— Зірвалась угода на будівництво гаражів? — не зрозумів Віллі.

— Гірше того! — мовив Мертенс. — І я хотів би побачити вас. Там, де ми обідали минулого разу. Приїжджайте відразу, з паперами, найважливішими документами. Ви зрозуміли мене?