— Звичайно, — перебив Мертенса Віллі. — Виїжджаю і незабаром буду.

З Віллі розмовляти — одне задоволення: розуміє все з півслова.

За двадцять хвилин приїде на околицю Гааги, там маленький ресторанчик притулився до парку, відвідувачів у ньому небагато, і вони зможуть обговорити становище. Точніше, Пауль Мертенс уже знає, що робити, — мав доволі часу, щоб обдумати все й вирішити, як діяти далі.

Саме коли маленький «сітроен» Віллі зупинився біля ресторанчика, крамар у Берліні розгладжував і складав асигнації одна до одної: він був педант, цей старий крамар, і щоденне лічення грошей давало йому справжню насолоду, немов він випивав зайву чашечку кави за сніданком, і не ерзацу, а довоєнної бразільської кави, від якої бадьорішає тіло й світлішає голова.

Крамар зітхнув: чи доведеться колись-то сьорбнути тої кави, відчути її божественний смак?

Він одсунув паперові гроші на середину столу, почав діставати з шухляди срібло. Спочатку п'ятимарковики — всього чотири штуки, — склав їх стовпчиком і хотів уже поставити на стіл, та одна монета привернула його увагу, і старий поклав її окремо.

Невже фальшива?

На обідку монети видніла ледь помітна рисочка, немов хтось навіщось провів там голкою.

Крамар підкинув монету на долоні, взяв на зуба. Ні, наче справжня. І все ж ця рисочка не давала йому спокою. Схопив ножа і спробував роз'єднати монету, але гостре лезо ковзало по обідку — певно, карбик зроблено бритвою.

Крамар поклав монету на стіл, зітхнув. Минулися добрі часи. Колись він вкривав стовпчиками монет мало не весь край стола, а тепер усього чотири штуки…

Нічого не зробиш: більшість його клієнтів там, на Сході, і не потребують послуг старого крамаря.

Срібна монета не виходила в нього з голови. Ще раз узяв, потер між долонями, затиснув пучками, спробував покрутити. Раптом монета розпалася на дві половинки, і якась тонесенька смужка впала йому на коліна.